Світ науки прощається з Річардом О. Хайнесом: інтегрини, фібронектин і спадок MIT

Чи може одна сімейна розмова за кухонним столом змінити хід медицини? Для Річарда О. Хайнеса – так: звичка відповідати на питання новими питаннями вела його від дитячої цікавості до відкриттів, що пояснили, як клітини спілкуються й тримаються разом. 6 січня на 81-му році життя пішов із життя вчений, чиї праці стали основою сучасної онкології, імунології та регенеративної медицини.

Витоки великого шляху: від Кенії й Ліверпуля до Кембриджа

Народжений у Кенії та вихований у Ліверпулі 1950-х, Хайнес ріс у родині науковців: батько – гідробіолог, мати – викладачка фізики. В атмосфері постійного інтелектуального пошуку він рано обрав науку. Навчання у Кембриджському університеті у 1960-х припало на час після Нобелівських премій 1962 року, коли Кембридж був “місцем сили” для біологів. Переїхавши до Кембриджа, Массачусетс, він захистив докторат у MIT під керівництвом Пола Ґросса, працюючи з ембріонами морського їжака та ранніми ізоляціями тубуліну. Після постдоку в Інституті досліджень раку у Великій Британії Хайнес відкрив і охарактеризував фібронектин – ключовий білок позаклітинного матриксу. У 1975 році, за запрошенням Сальвадора Лурії, він повернувся до MIT як молодий професор і співзасновник Центру досліджень раку.

Подія, що стала рубіконом: прощання з піонером клітинної адгезії

6 січня MIT сповістив про смерть професора-емерита Річарда О. Хайнеса, який обіймав іменовану кафедру Daniel K. Ludwig Professor for Cancer Research, Emeritus, був професором біології-емеритом, членом Інституту Коха з інтегративних досліджень раку та Інституту Броуда MIT і Гарварду. За понад 50 років у MIT він сформував нову наукову мову про те, як клітини взаємодіють із довкіллям. Його найвідоміша знахідка – інтегрини, сімейство рецепторів на поверхні клітин, що з’єднують позаклітинний матрикс з цитоскелетом і керують адгезією та міграцією клітин.

«Річард мав колосальний вплив. Дослідження його лабораторії започаткували нову галузь, визначивши молекули, що опосередковують взаємодії між клітинами та їхнім середовищем, заклавши основу для розуміння імунної системи та метастазування», – відзначив Меттью Вандер Гайден, директор Інституту Коха.

Реакція спільноти: слова колег і учнів

У MIT підкреслюють, що Хайнес був не лише дослідником, а й лідером, який очолював кафедру біології у 1989-1991 та Центр досліджень раку у 1991-2001, допомагаючи сформувати міждисциплінарну модель сучасного Інституту Коха. Його учні згадують про вимогливу, але підтримувальну атмосферу в лабораторії, де пріоритетом були ідеї та людяність. Водночас наукова спільнота поза MIT цінувала його роль у виробленні політик – від нагляду у Wellcome Trust до співголовування комітетів Національної академії наук США з етики стовбурових клітин і редагування геному.

«Він був зразком наукової доброчесності та турботливим наставником; вплив його школи відчувається в академії й біотех-індустрії в усьому світі», – підкреслила Ноор Джайлхані, співзасновниця Matrisome Bio разом із Хайнесом.

Що змінила його наука: від ембріонального розвитку до терапій

Роботи Хайнеса показали, як тонке налаштування клітинної адгезії керує ембріональним розвитком і як її збій запускає метастазування. Дослідження фібронектину привели до ідентифікації інтегринів – фізичних “якорів” між матриксом та цитоскелетом. У людини описано 24 інтегрин-протеїни, що надають тканинам структуру, забезпечують згортання крові та є критично важливими для розвитку ембріона. Завдяки технологіям, розвинутим у його лабораторії, були складені “підписи” білків матриксу для різних тканин і пухлин, виявлено біомаркери прогнозу та мішені для терапій. Команда Хайнеса також показала, як склад матриксу впливає на імунотерапію, зокрема роль селектинів у рекрутуванні природних кілерів до пухлин, а також зв’язки матриксних білків з ангіогенезом і взаємодією тромбоцитів при інвазії та метастазах.

«Відкриття інтегринів привели до появи низки життєво важливих лікувань – зокрема при автоімунних захворюваннях, таких як розсіяний склероз», – відзначив лауреат Нобелівської премії й професор-емерит MIT Філіп Шарп.

Наслідки для інституцій і науки

Сьогодні спадок Хайнеса вимірюється не лише статтями та нагородами, а й інституціями та людьми. Його робота допомогла перебудувати ракові дослідження в MIT у міждисциплінарну модель, яка поєднує біологію, інженерію та медицину. Серед відзнак науковця – статус Howard Hughes Medical Investigator (1988), премія Ласкера 2022 (спільно з Ерккі Руослахті та Тімоті Спрінгером), а також Canada Gairdner International Award, медаль Е.Б. Вілсона, відзнака David Rall та інші. Він був членом Національної академії наук США, Національної медичної академії США, Лондонського королівського товариства, AAAS та Американської академії мистецтв і наук.

• Офіційні заяви від керівництва Інституту Коха та кафедри біології MIT зафіксували його ключову роль у трансформації Центру досліджень раку у нинішній Інститут Коха.
• Експертні огляди актуалізували внесок Хайнеса у відкриття інтегринів і застосування у клініці – від згортання крові до таргетних підходів при автоімунних розладах.
• Створена Хайнесом і Ноор Джайлхані компанія Matrisome Bio продовжує розробляти перші у класі терапії раку та фіброзу, спираючись на позаклітинний матрикс.

Що далі: наукова спадкоємність і нові горизонти

У перспективі його школа продовжить рух у напрямі точного картування матриксу, поєднання адгезійних білків із імунотерапією та протидії метастазам. Учні Хайнеса й надалі розвиватимуть ідеї про те, як середовище тканин формує перебіг хвороб і відповідь на лікування. Спадщина вченого – це мережа людей, інститутів і відкриттів, які вже працюють на наступні покоління. Родина науковця – дружина Флер, сини Г’ю та Колін із родинами та четверо онуків – зберігають пам’ять про людину, яка вчила ставити правильні запитання й шукати чесні відповіді.