The People Can Fly: нова книга MIT-професора про витоки геніальності та силу спільнот

У юному віці Джеймс Болдвін проповідував із церковної кафедри, а у п’ятому класі вже читав Достоєвського – історія, що ламає звичні сценарії становлення митця. Чому одні здібності злітають, тоді як інші зникають? На це відповідає нова книжка Джошуа Беннетта – поета й літературознавця з MIT.

Як все починалося: витоки ідеї та історичний контекст

Раніше дослідник звернув увагу на те, як ранні таланти постають у середовищі – родинах, школах, громадах. Свою увагу Беннетт зосередив на досвіді афроамериканських митців: від суворого дитинства Болдвіна, який у 14 років вправно проповідував, до перших кроків майбутніх зірок. Науковця цікавила подвійність обдарованості: обіцянка майбутнього і водночас її вразливість. Історії підлітків, що виділялися голосом, поезією або малюнком, підштовхнули його до ширшого запитання: що потрібно дитині, аби талант не згас? Так виникла наукова та поетична оптика, у якій спільнота та культурні інституції стають рівноцінними складниками «генія» поруч із природними здібностями.

Ключова подія: вихід книги The People Can Fly

Зараз ця ідея втілилася у книжці The People Can Fly, опублікованій цього тижня видавництвом Hachette. Беннетт, Distinguished Chair of the Humanities у MIT і професор літератури, пропонує профілі митців і мислителів, уважні прочитання їхніх творів і власні автобіографічні фрагменти. Серед постатей – Малкольм Ікс, Гвендолін Брукс, Стіві Вандер та Ніккі Джованні. Окремий розділ присвячений Джованні: вступ до Університету Фіск у 17 років, подальше навчання на програмі MFA в Колумбійському університеті та успіх першої збірки «Black Feeling, Black Talk», що в перший рік розійшлася накладом 10 000 примірників. Після цього вона залишила програму без диплома, оскільки вимагалася дворічна резиденція.

«Ми часто говоримо про геніїв так, ніби вони з’являються нізвідки. Насправді їх виховують люди й інституції – те саме мають отримувати всі діти», – наголошує .

Як відреагували: голоси митців і акцент на рівному доступі

Перші оцінки вказують на багатошаровість задуму. Акторка, продюсерка й сценаристка Лена Вейт підкреслила поетичність стилю та «майстер-клас» з літератури, що заохочує берегти внутрішню дитину – реакція від культурної індустрії, яка підтверджує суспільну потребу в такій розмові. Усередині самих історій прозвучала й тема космосу: твори Джованні багато років культивували уяву про польоти і супроводжувалися її публічними закликами ширше відкривати шлях до космонавтики для різних груп американців.

«Кожна велика історія унікальна, але через індивідуальне ми виходимо на універсальне», – зазначає автор, пояснюючи свій підхід до профілів і текстів.

Що змінилося: нові ракурси на старі історії

Вихід книги вже структурував розмову про те, як ранні успіхи підтримуються спільнотою. Видання зв’язує біографії та тексти в цілісну панораму – від класичних постатей до сучасних прикладів. Поруч із історіями про Джованні автор повертає до джерел: Філліс Вітлі, чию збірку 1773 року згодом схвально згадував Джордж Вашингтон, і Мей Джемісон, першу темношкіру астронавтку, що у 16 років вступила до Стенфордського університету завдяки родинній підтримці інтересу до зірок. Так само в центрі – роль викладачів, редакторів і шкільних спільнот у підліткові роки.

• Опублікована Hachette книга системно показує, як родини, вчителі та громади формують траєкторії митців – від шкільних видань до професійних злетів.
• У фокусі – перевірені кейси: від 10 000 проданих примірників дебютної збірки Ніккі Джованні до ранніх кроків Джеймса Болдвіна як проповідника у 14 років.
• Робота підсилила увагу до історичних прецедентів – від Філліс Вітлі до Мей Джемісон – у зв’язці з сучасним оновленням уявлень про «геніальність».

Що далі: перспектива для освіти й культурної політики

Надалі книга може поглибити дискусії про підтримку дитячої обдарованості в школах та позашкільних програмах – насамперед через акцент на ролі спільнот. Біографічна лінія самого автора тут показова: вирісши у Йонкерсі, Беннетт у підсумку захистив PhD у Принстонському університеті, зберігши родинну віру в освіту як соціальний ліфт, а його мати свого часу виступала в Карнегі-Голл. У перспективі такі історії дають інструменти для батьків, вчителів і культурних організацій – аби ранній «задаток» перетворювався на стійку траєкторію. І, як натякає назва, «люди можуть летіти» – коли поруч є ті, хто допомагає розкрити крила.

«Люди можуть летіти – і досі можуть», – цей образ, за Беннеттом, проходить крізь багатовікову традицію та знову стає сучасним.